Ігор Ткаченко
А що відбувається з людьми із залежністю після «бусифікації»? Чи розуміє держава наслідки залучення до війська людей із залежністю від психоактивних речовин? Так, розуміє. Але складається враження, що сьогодні, коли державі критично не вистачає людей, це знання просто відсувається на другий план. Особливо коли йдеться про людей, які не мають грошей, зв’язків та можливості «вирішити питання».
У своїй роботі в БО «БФ «VOLNa» я практично щодня стикаюся з мобілізованими людьми, які мають залежність, у тому числі з тими, хто продовжує активно вживати ПАР уже під час проходження БЗВП. І тут виникає дуже просте питання: а що буде далі?
Людину примусово забрали. Лікування ЗПТ не забезпечили. Залежність нікуди не зникла. Людина потрапила в абсолютно нове, стресове середовище. Що ми очікуємо отримати в результаті? Мотивованого військовослужбовця? Ні. Отримаємо людину, яка перебуває у стані постійного фізичного та психологічного стресу, без необхідного лікування, із високими ризиками зриву, вживання та погіршення стану.
І тепер я хочу звернути увагу на конкретну ситуацію в одній із навчальних частин на Закарпатті, поблизу Ужгорода. Я не переказую чутки з інтернету. Я безпосередньо спілкуюся з людиною, яка зараз перебуває там.
За інформацією, яку я отримую безпосередньо від військовослужбовця, у підрозділі перебуває дуже значна кількість людей із наркотичною залежністю. За його словами, лише в одному батальйоні — близько 800 людей, а в одній роті — близько 170. При цьому близько 35 людей, за його словами, мають досвід перебування на програмах лікування залежності.
Він також повідомляє, що серед людей, яких останнім часом привозять із різних регіонів — зокрема Запоріжжя, Кривого Рогу, Дніпра та інших міст — частка людей із наркотичною залежністю може бути надзвичайно високою.
Ще одна цитата, яка мене особливо зачепила: «Наркозалежних багато… під програмами не вистачає всіх». А далі — люди просто залишаються у війську. Без системного забезпечення лікування. Без зрозумілого механізму продовження ЗПТ. Без належного медичного супроводу.
І це при тому, що серед мобілізованих є люди з епілепсією, психічними розладами та іншими серйозними проблемами зі здоров’ям. Я наголошую: це інформація, отримана мною безпосередньо від військовослужбовця, і вона потребує офіційної перевірки. Це не офіційна статистика Міністерства оборони. Але невже для того, щоб почати перевіряти проблему, потрібно чекати трагедії?
І ще одне. Ми щодня читаємо повідомлення прокуратури про корупцію в ТЦК та СП. Затримання, хабарі, схеми. Але є інша сторона цієї історії. Людина із залежністю часто просто не має грошей, щоб «відкупитися». Її забирають. А потім система отримує військовослужбовця, якого ніхто не лікує. І замість того, щоб використати вже напрацьовані механізми лікування залежності, держава фактично створює нову проблему — вже всередині Сил оборони.
Це не питання «наркоманів». Це питання безпеки військових підрозділів. Це питання боєздатності. Це питання життя та здоров’я самих військовослужбовців та їхніх побратимів. І це питання дотримання права людини на лікування.
Якщо людина перебувала на ЗПТ до мобілізації, її лікування не повинно закінчуватися в момент отримання військового квитка. Залежність не зникає після мобілізації. Вона не зникає від наказу. Не зникає від форми. Не зникає на полігоні. І точно не зникає від примусу.
Тому я хочу поставити прямі питання: де механізм безперервного лікування ЗПТ для мобілізованих? Хто відповідає за його виконання у навчальних центрах? Скільки військовослужбовців із залежністю сьогодні перебувають без необхідного лікування Скільки з них змушені самостійно шукати можливість отримати препарати? І скільки трагедій має статися, щоб на цю проблему нарешті подивилися не як на «проблему наркоманів», а як на проблему державної безпеки?
Я не закликаю ухилятися від захисту України. Я закликаю не перетворювати мобілізацію на позбавлення людини права на лікування. Бо коли людину спочатку силою забирають, а потім залишають без необхідної медичної допомоги, — це вже не про мотивацію. Це про примус. Це про безпорадність. Це про системну безвідповідальність.
І якщо держава знає про цю проблему, але нічого не робить — виникає дуже неприємне питання: а чи не використовує держава залежних людей просто тому, що вони не мають можливості себе захистити? На мою думку, це питання вже давно потребує не тільки публічного обговорення, а й офіційної перевірки. Людина із залежністю — не витратний матеріал. Військовослужбовець — не витратний матеріал. Лікування — не привілей.
Діяльність БО "БФ VOLNa" здійснюється за підтримки 100% LIFE, Альянс громадського здоров'я Alliance for Public Health, ViiV Healthcare, PATH, Elton John AIDS Foundation, INPUD