Руслан Воєводов
Цей допис — не для розпалювання ненависті. Це крик душі про безглузді та жорстокі дії, які обірвали життя людини. Життя, сповнене надії, боротьби й любові, зруйноване через байдужість і сліпоту системи.
З початку січня по всій Україні прокотилася тривожна хвиля повідомлень: масові затримання пацієнтів державних і приватних програм замісної підтримувальної терапії (ЗПТ). У більшості випадків це завершувалося повідомленням про мобілізацію — жорстким і безжальним. Людей затримують біля лікарень, а є випадки — просто на території медичних закладів, куди вони змушені приходити по життєво необхідні препарати ЗПТ.
Їх доставляють до ТЦК та СП, проштовхують через ВЛК, а потім — тиша. Зв’язок обривається. І лише якщо рідні чи друзі подають заяву про розшук, стає відомо: "мобілізований, проходить службу". Але чи проходить? Чи виживає?
Олександр (ім’я змінено) — внутрішньо переміщена особа, пацієнт ЗПТ понад 10 років. Він боровся, виживав, намагався жити звичайним життям. Останнім часом мешкав у Дніпрі разом із цивільною дружиною. Вона також у програмі ЗПТ. Багато років разом — у радості й горі. Вони трималися одне за одного, як за останню соломинку.
Наприкінці 2025 року Саша нарешті знайшов роботу на заправці після тривалого безробіття. Він щиро радів: нормальний колектив, розуміюче керівництво — нарешті промінь надії. Але пропрацювати вдалося лише кілька тижнів. Початок року приніс удари по енергосистемі: у Дніпрі — темрява, холод, хаос. Він сильно застудився, кашель роздирав груди. Звернувся до сімейного лікаря, отримав направлення до фтизіатра з підозрою на пневмонію. Здавалося, ситуація під контролем — обстеження, далі лікування.
Того фатального ранку Саша повідомив на роботі: "Йду до лікаря", і вийшов з дому. Через годину зв’язок зник. Ближче до обіду — дзвінок з незнайомого номера: "Мене привезли до ТЦК, скинь гроші на картку". Дружина в паніці запитувала: "Ти сказав, що ти пацієнт ЗПТ? Що в тебе висока доза метадону, супутні хвороби, підозра на пневмонію, направлення на руках?" Він був наляканий, плутався в словах… І знову обрив.
Увечері ще один дзвінок: "Пройшов ВЛК, мобілізований". Через кілька днів — дзвінок з навчального центру: "Мені погано, температура, кашель, на руках гнійні рани". Просив гроші на мазь і сигарети. Дружина одразу подала скаргу на гарячу лінію Міністерства оборони України. Це було в двадцятих числах січня. Відповіді не надійшло.
Останній дзвінок — 5 лютого: "Температура висока, мене мають вивезти до лікарні". До 12 лютого — повна тиша. 14 лютого з лікарні повідомили: "Він у реанімації, стан важкий. Дайте номер матері чи родичів". Він перебував на штучній вентиляції легень і не міг говорити.
Наступного дня дружина поїхала до лікарні з теплими речами та продуктами. І там дізналася страшне: Саші більше немає. Він помер тієї ночі.
Він був пацієнтом ЗПТ понад десять років. Його терапію фактично перервали. Його мобілізували з підозрою на пневмонію та супутніми захворюваннями. Він "пройшов" ВЛК у стані, який навіть зовні свідчив про хворобу та виснаження.
Саша був не "статистикою" і не ярликом. Він був людиною. Чиїмось сином, другом, коханим. Він працював, намагався відновити життя, тримався за шанс. І він заслуговував на гідність, а не на байдужість.
Цей випадок потребує публічної оцінки та належної перевірки. Питання не в емоціях. Питання — у відповідальності.
Рідним і близьким — сили пережити цю втрату. Пам’ять про нього має бути світлою. А справедливість — невідворотною.
#ЗПТ #права_людини #Дніпро
@КомандуванняСухопутнихВійськЗСУ
@МіністерствоОборониУкраїни
@ВійськовийОмбудсман
@ОмбудсманУкраїни
@ЦентрГромадськогоЗдоров’яМОЗУкраїни
@ДніпропетровськаОбласнаВійськоваАдміністрація
Діяльність БО "БФ VOLNa" здійснюється за підтримки 100% LIFE, Альянс громадського здоров'я Alliance for Public Health, ViiV Healthcare, PATH, Elton John AIDS Foundation, INPUD